Працюючи з краєзнавчими матеріалами того чи іншого періоду, доводилось раніше зустрічатись з маловідомими фактами перебування в нашій місцевості єврейського населення, їхньої діяльності в різних сферах життя. То в історичній літературі, а то в архівах пряме або опосередковане відношення представників цього народу до розглядуваних нами подій минулого свого села, краю в цілому.
На перший погляд новизна цієї пошукової роботи очевидна, бо дає змогу творчого пошуку. До того ж, єврейська тематика не менш цікава. Бо дає змогу більш детально ознайомитись з історією єврейського народу, його віруванням, традиціями та звичаями. Зокрема, вдалось розшукати архівні дані про появу євреїв в Бишеві ще в 1721 році.
Згідно з енциклопедією Брокгауза-Ефрона, в архівах власників міста в Пашкоці зберігся документ, в якому Іцко Ошерович проголошує свою вільну волю присягнути на вірність у синагозі. Він орендував деякі навколишні села. На той час євреї заорендували на Київщині маєтки польської шляхти, корчми, яка переживала період соціального й економічного занепаду й розбрату, та взагалі все, що тільки можна було орендувати. Недаром в народі про це була складена пісня: « Що на одній милі до по три шинки становили, становили шинки по долинах, зводили щогли на високих могилах».
А чому саме в нашому на той час містечку. Тому що була можливість займатись ремеслом, господарською діяльністю і торгівлею. До того ж містечко знаходилось на важливому стратегічному шляху від Києва на захід. За околицею Бишева за переказами проходив старовинний литовський шлях. Рядом річка Ірпінь, який впадає в Дніпро. Ось і орендували євреї в місцевого польського магната Харлінського землі, а також в нього мали деякі монополії.
З початком же російського панування на наших землях в їхній долі з'явилась так звана «черта оседлості». У цьому плані була досліджена і демографічна проблема, ріст єврейського населення. У першому джерелі відомостей про Бишівську єврейську громаду в 1765 році в селі було 142 євреї. Історичні джерела дають таку їх кількість: 1864 року на 2 тисячі жителів Бишева євреїв приходилось 780 чол. Подібна тенденція росту єврейського населення збереглась упродовж другої половини XIX ст.
Очевидно, із зменшенням числа польського населення, чи його виїздом, єврейське населення поступово зайняло друге місце серед українців. Більше того, соціально-економічний розвиток нашого краю (а в самому містечку появляються й деякі промислові об'єкти і підприємства) та близькість до розвинутого Києва сприяли цьому. Із запровадженням Бишівської волості, на початку XX ст. В ній уже проживав 1551 єврей. Тут же сказано, що у самому містечку є православна церква, польський костел і єврейський молитовний будинок. А також одна з чотирьох кузнів та двадцять дві торгові лавки належали виключно євреям. В центрі містечка знаходились і їхні будинки по вулиці на кутку, що називався «Кожухівщина». Список євреїв Бишева за 1850 рік можна знайти в «Ревізьких казках» за 1850 рік.
Займаючись дрібною торгівлею та іншими видами промислів євреї реалізовували свою продукцію на ярмарках, які відбувались шість разів на рік та двох базарах. Таким чином, втягуючи як населення містечка, так і самий край в торгово-економічні відносини. Про євреїв, як тогочасних промисловців красномовно говорять архівні дані. Відносно складу Бишівського волосного правління (створеного 1886 р.), міщанської управи, практично вся бакалія волосного центру належала євреям. Ось ці підприємці: Брагинський Берко Фроїм., Брагинський Шулім Фроїм., Бродський Лейба Борух., Вільчик Естер Неахов, Гохвельд Шоель Лейбович, Латовська Іта Урин., Левін Сура Елевна, Любинський Мейлах Нух., Мізрухіна Елька Іцхаковна, Мізрухін Іцко Хаймович, Островська Геса Давидівна, Рабинович Ейзя Овсійович, Рабинович Фейга Гершковна, Савицький Волько Шмулович, Табакова Цирля Герщковна, Цімберг Сула Аронівна, Чуркаська Лея Беномівна, Черкаська Марія Шмулівна, Шароградський Янкель Лейбович, Шпільман Бася Іцкович. Булочною завідував Боярський Ізраель Нух., магазином по продажу залізних виробів Уманський Волько Йосипович, шкіряних виробів Любинський Мейлах Нухім.
Мануфактура містечка також була в руках євреїв: Бродська Бруха Меєр., Гутгарц Бруха Мошк., Нахшина Геня Гершковна, Рабинович Рейза Овсієвна, Рабинович Естер Кив., Черкаська Марія Шмулівна. Як бачимо, уся промислово-торговельна діяльність була зосереджена в руках бишівських євреїв. А місцеві відали тільки міщанською управою, земською лікарнею, двокласним земським училищем, трактирами та банком. Оскільки в місцевого населення того часу практично не було грошей на руках аби купити товари промислового виробництва, за спогадами жителів євреї не раз давали їх у борг, на віру.
Та живучи разом, євреї й українці, будучи різними по стану, віруваннях, чи ще з якихось причин, не завжди розуміли одне одного. Очевидно, цьому сприяла й тогочасна російська влада, захищаючи православ'я від «інородців». Перша погромна хвиля в роки російської революції 1905-1907 рр докотилась і до нашого краю. Як свідчать документи по Київському генерал-губернаторстві 23 жовтня 1906 року новобранці вчинили бунт у Бишеві: били вікна в єврейських будинках, а вдершись в «дом еврея Ецинберга, ломали двери, скамьи, вибрасивали мебель и вещи». І тільки завдяки певних зусиль безпорядки були зупинені. Донедавна ще збереглись деякі будинки, в яких жили євреї.
На цьому місці був єврейський цвинтар, зруйнований перед Другою світовою війною. Говорячи про традиційний побут єврейського населення, вивчаючи його місцеву культуру, приходиш до висновку, що їхні общини були в деякій мірі замкнутими. А життя-то своєрідний світ зі своєю релігією, культурою і мовою. Хоча незаперечне одне:в таких умовах потрібно було бути і майстерним і трудолюбивим, щоб добитись у житті якихось результатів. Тому і працювали вони шевцями, кравцями, ковалями, освоюючи інші ремісничі професії. Дуже рідко євреї вступали у шлюб з особами іншої національності. Трималися спільно, жили общинами. Так серед них розвинулась взаємовиручка та допомога один одному. Що, безперечно, стало рисою характеру, притаманну цілому єврейському народу. Не піддаючись асиміляції та зберігши свою неповторну мовну, культурну та релігійну ідентичність. Донедавна побутувала думка, що єврейське населення брало незначну участь у політичних рухах, хоч і зазнавало, як українці економічного й національного гноблення. Цікавою з цього приводу є переписка київського генерал-губернатора з повітовим справником про можливі військові маневри і відвідання нашого регіону царем Миколою II від 17 червня 1911 р. Окрім визначення населених пунктів у районі маневрів додавався список осіб губернської жандармської управи по м. Бишеву. Серед них читаємо прізвище міщанина -Мордко Йось Гершков-Любомирського за належність його до гуртка соціал-демократів. А дільничний лікар Симон Гершович Лозінський у 1904 р. прийняв активну участь в організації місцевого Комітету РСДРП, за що охоронними органами був здійснений обшук його помешкання. У 1905 році він входив до складу нелегального товариства, яке називалось «Київським союзом для досягнення повноправ'я євреїв у Росії». В інших бишівських євреях вилучені політичні прокламації.
У дослідженні історії єврейської общини свого краю цікавими є будь-які моменти, відкриття. Взяти хоча б стосунки єврейського і місцевого населення.
На мою думку, це новий підхід у вивченні регіональної історії. Бо давні зв'язки цих народів, їхнє спільне життя сприяло позитивним процесом в економічній та культурній сферах. В підтвердження цих слів приведу такий факт однієї архівної справи. Це документи, головним чином, приговори бишівського волосного сходу, рапорти, прохання за 1909-1913 рр про відкриття пошти.
Жителі містечка, маючи проблему відправляти поштово-телеграфну кореспонденцію, просили різноманітні інстанції задовольнити їхнє прохання.
Потрібно було внести суму у 300 крб. Але такої суми у бишівського волосного правління на той час не було. Бо то великі гроші. Євреї містечка погодились зібрати кошти. Таку суму внесли: Меймер Любинський, Арон Вомсров, Волько Рабинович, Янкель Хайкін, Лейба Ставинський та інші. Чиїми стараннями в Бишеві 11 квітня 1914 р. було відкрите поштове відділення. Окрім вищезгаданих джерел вивчення історії єврейського кагалу, безумовно, наукових, не можна ігнорувати і спогади очевидців, учасників тих подій. Саме через їхнє сприйняття, переживання та особистий життєвий досвід можна по-іншому підійти до означеної проблеми. Саме завдяки їм більш образнішими стають події та факти, пов'язані з проживанням в Бишеві єврейського населення. Ось що розповіла Швидка Катерина Степ. 1910 р. народження. У цих спогадах відбилось ставлення єврейської меншини до місцевих. «Євреї наших людей не обижали. Жили в центрі, там же була школа, в якій навчали своїх дітей. У свої свята вони ходили до синагоги, такий красивий будиночок, розмальований усілякими картинками. Православні же мешканці ходили до своєї церкви. Ніхто нікого не ображав за свою віру, а навпаки-розумів. Тримали магазини, продавали продукти, матерію. Коваль Ратнер Шльома, власник кузні, ремонтував різноманітні сільгоспзнаряддя: плуги, борони, культиватори.
Допомагав людям. Через що і користувався пошаною в односельчан. Навіть був членом правління господарства.
Єврейські діти дружили з місцевими, часто приходили до них у гості, разом гуляли». Інші розповідають, що наші люди, не маючи змоги прожити, часто бідували. Тому заможні євреї приносили їм їжу. Відомий факт, що десь у кінці 20-х — початку 30-х років єврейська община організовувала благодійні обіди для бишівських дітей-сиріт, допомагала їм матеріально. Збереглася фотографія у бабусі того періоду, що не дожила півтора року до свого сторіччя. На ній зустріч з артистами, які приїхали з м. Київ давати дітям виставу. Тобто, єврейська меншина села, її населення залишила добрий спогад в односельчан, слід на землі, а їхні стосунки були толерантними. За словами односельців євреї були талановитими, працьовитими і душевними людьми. То ж не дивно, в часи, коли єврейський народ переживав свої не найкращі дні, йому також приходили на допомогу. Ці трагічні сторінки історії бишівського єврейства - погроми 1918 – 1919 рр. Той жах, в якому опинилась Україна, віддзеркалився і в нашому краї. Анархія і безвладдя, діяльність різноманітних банд і отаманів, різного роду повстанців боляче вдарила по становищі усіх, а найбільше незахищеного єврейського населення.
Факти свідчать, що 18 липня 1919 року великий загін отамана Соколовського, прямуючи з Фастова налетів на Бишів. Вони наводили жах в районах Радомишля, Житомира, Фастова. Говорять, обмундировані були у форму петлюрівських січовиків – широкі шаровари, високі шапки з китицями, усі кінні. Розбивали і грабували лавки, домівки багатих людей. Об'єктом їхнього нападу стали будинки, де жили євреї, вони заходили в кожну хату, В одну з таких, в якому залишалась єврейка Шилич з місячною дитиною вдерся такий «вояка». На щастя, інших членів сім'ї в той час в будинку не було. Цю жінку вбили і разом з дитиною кинули до глибокого яру. Дитину звали Єва. Місцева жителька Мар'я забрала її ще живу, вигодувала. Це була гарненька дівчинка. А коли та виросла в українській сім'ї, переїхала до Києва. Її забрала єврейська сім'я. А ще згодом вдалось спасти і її сестру Ханку та братів Тевка і Авруна. На початку серпня той напад повторився, але уже тисячної банди. Елька та її син Йося також переховувались у людей. Один віз торговців мануфактурою Олько казав своїм покупцям жінкам, щоб брали в нього хустини, бо скоро не буде. Мабуть, відчував погроми, пограбування. Після таких нападів інші переселялися на другі кутки села. Як згадує Депутат Настя, 1912 року народження, сім'я їхнього батька була багатодітною, восьмеро дітей. Але бідною. Тому євреї давали їм притулок у своєму будинку, ділили з ними кров, разом усі обідали. Накривали стіл тут же, в садку біля хати. Їли навіть з однієї миски. Та лихо знову прийшло. В цей дім забігли бандити, побачили двох близнят, повненьких кучерявих дітей семи-восьми років. Одну з них Ілюсю вдарили багнетом, підняли догори й понесли до яру. Дитина вмирала у страшних муках. Їхній батько Степан одіпхнув іншу дівчинку Фіру і заховав її.
Вона три дні, майже без їжі переховувалась у тому яру, схудла, плакала за сестрою. Степан Лаврентійович згодом забрав її до своїх дітей. Аби вона не виділялась серед них, постриг їй волосся. І щоб ні в кого не виникло підозри, також постриг і своїх.
Іншого разу ці нападники, захопивши містечко, забравши 8 чоловік євреїв, повели їх на страту до того ж яру. Там же випадково знаходився і місцевий сільський парубок Обухівський Василь Т. (прізвисько «Василюк»). Та коли він побачив серед них красиву єврейську дівчину з довгими чорними косами, яка була в українській вишиванці, одягнена як проста селянка. То ж вирішив її спасти. Він звернувся до конвоїрів:» А чого це ви ведете мою наречену? Відпустіть її». А дівчина, звали її Ханка, була не з полохливих і не даючи своїм катам опам'ятатись, швидко мовно заговорила: «А я й не злякалась». Вояки, переглянувшись, її відпустили. Деякий час вона переховувалась в його родичів.
Допомогли добратись до Києва. З роками, ота врятована дівчина та її чоловік стали впливовими юристами. І коли за опір так званій колективізації спаситель цієї дівчини попав у сталінський ГУЛАГ, вони приклали багато зусиль, щоб він залишився живий і повернувся додому. Інших приречених під час того нападу розстріляли у цьому яру, десять чи двадцять чоловік.
Такі випадки порятунку євреїв села були не поодинокими. Так, живучи десятиліття пліч-о пліч, під одним небом та маючи різний світогляд, традиції та вірування, в часи лихоліття захищали одне одного, виживали. Бо були людьми. Чого так усім нам не вистачає в сьогоденні, розділеному ворожнечею, етнічними та релігійними конфліктами. Хоча, чи не найбільша трагедія українського та і європейського єврейства була ще попереду – Голокост. Та про це трохи згодом.
Говорячи про той слід, який залишили євреї в селі, окрім уже названих, зупинимось ще на деяких моментах. Це етнографічно – фольклорні і мовні. Коли запитають, як в Бишеві називають напівшубок, неодмінно почуєте у відповідь – «лейбик». Його назва пішла від імені єврея Лейби, який був умілим шевцем і обшивав чи не всю округу. Шив усе і усіляке: кожухи, свитки, жіночі бурки. Ще одна місцева назва, натовп людей, гурт по-бишівському «кагала».
Так називались органи місцевого єврейського самоврядування, чи то пак, община. Також значна кількість єврейських слів залишилась у розмовному лексиконі земляків, як прізвисько «Коган» тощо. А це не менш цікава тема про взаємозбагачення культур. Коли говорити про дозвілля, тут знову знаходяться аналогії. Якось слухаючи виступ народного єврейського ансамблю, то із здивуванням для себе пригадуєш такі ж пісні і мелодії, які виконували на весіллях. І які запам'ятались ще з ранніх років.
Після 1926 –19 27 років євреї стали залишати Бишів. Закінчився НЕП, заборонялась приватна торгівля. Вони переселялись в більші міста - Київ, Васильків, Фастів, де ще можна було «з–під поли» займатись торгівлею і ремеслами. Залишалися тільки ті, яким нікуди було переїжджати. Почалася війна. Більш як чотирьохсот жителів села загинули на ній, серед них і Вільчик Арон Йосипович та Куперштейн Еля Бенціонович не повернулись до рідної домівки. У перші ж дні німецької окупації Бишева були заарештовані уже поважного віку євреї, великий майстер-швець Вільчик Йосип. Коли за ним прийшли, він надівши свої національні обладунки, ревносно молився. «Приходить і моя смерть» - були його останні слова. Така ж доля спіткала і Мейлаха Любинського. Їх обох розстріляли за селом, у Брайчиному ярку. Таким чином представники так званої вищої арійської раси повсюдно, де тільки ступала їхня нога знищували «унтерменшів».
Започаткувавши тим самим злочинну політику Голокосту. Чомусь, з невідомих причин не евакуювалась редактор Бишівської районної газети «За більшовицькі колгоспи» Циля Шіндерман. Вона разом з Поповичем – головою колгоспу с. Соснівка також була там розстріляна окупантами.
Тепер про болюче, про неї, про пам'ять. Залишались у нас два великих єврейських кладовищ, майже в центрі. Одне тодішня влада знищила, пам'ятаю до подробиць цей акт вандалізму. Насипали ним, разом з останками людей дамбу на мосту. Тепер ходимо, їздимо по тій дорозі. Так «відроджуємо», вибачте за порівняння, свою національну свідомість. На території другого ще у 50-60 ті роки відкрили сільський базар та на кістках побудували гуртожиток.
Там улітку дітлахи ганяють у футбол. Ще донедавна, там при дорозі осиротіло лежали два могильні камені. Історія вже дала належну оцінку недалекої давності, розкрила причини трагедії народу і вказала на її винуватців. Але висновків не робимо ще й досі.
То може знову повторимо?.. А меморіальні плити з цього єврейського цвинтаря ще раніше, на початку 30–х лягли в підмурок великої дерев'яної будівлі колгоспної комори. На них подекуди ще збереглись написи, імена тих, хто по праву вважається і нашими односельчанами. На її будівництві використаний і матеріал з розібраних будинків так званих «куркулів». До речі, й батьківської хати моєї бабусі, чий батько також переховував євреїв у роки їхніх важких випробувань. Вражає ще і той факт, що серед тих підмурків знаходиться і залишок пам'ятника царю Александру II, встановленому в центрі тодішньої Бишівської волості у 1911 році на честь 50-ти річчя скасування кріпосного права. Ось вам такий собі музей під відкритим небом, якого ніде інше не знайти. Справжній пам'ятник варварської епохи! Та нехай по ньому вивчають історію того XX століття.
Утім, деякі експонати, матеріали стосовно проживання єврейського населення в нашому селі вже з'явились в місцевому краєзнавчому музеї. Це екземпляри сувою Тори, шабатна чаша для відправлення релігійних культів, головний убір Кипа, книг Тори з коментарями та Махзор на Рош а-Шана в краєзнавчому музеї та фотографії бишівських євреїв. На радянсько-німецькій війні загинули громадяни Бишева Вільчик Арон Йосипович (1944р.) та Куперштейн Еля Бенционович (06.10. 1941 р. пропав безвісти).
Уже після війни до Бишева повернулося небагато євреїв:
- Фаня Моісеївна Кержнер (вона була начальником Бишівського відділу освіти);
- Моргуліс Ілля С. (вижив під час Голокосту і репатріювався до Ізраїлю);
- сестри Фаня і Катя Гейман (їхня старша сестра Роза жила в Ленінграді).
Ось така вона історія (хоча і неповна) проживання в Бишеві єврейського населення, яка налічує уже 300 років. Історія цього давнього народу, сповнена надій на краще, переживши таку величезну трагедію, але зберігши при цьому свої традиції і вірування, свою самобутню культуру. Заодно і стосунків з місцевими населеннями, стосунків дружніх відносин, порозуміння та поваги одне до одного. Якою б мовою ти не говорив, до якої б церкви ти не ходив спілкуватись з Богом. То ж по праву можна назвати Бишів і єврейським містечком. Яких безліч, на жаль, уже в минулому на нашій українській землі.
А зберігати такі факти і події, спогади, цю сторінку то хоч і кропітка, але благородна справа.
Валерій Обухівський,
Член Національної Спілки краєзнавців України, засновник і керівник Бишівського історико-краєзнавчого музею.
